“Цвітові яблуні”

 З далекого туману, з тихих озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню пустельну скелю. Я дивлюсь в даль.— Тоді дума за думою, як амазонянки, джигітують навколо мене. Тоді все пропадає... Таємні вершники летять, ритмічно похитуючись, до отрогів, і гасне день; біжить у могилах дорога, а за нею — мовчазний степ... Я одкидаю вії і згадую... воістину моя мати — втілений прообраз тієї надзвичайної Марії, що стоїть на гранях невідомих віків. Моя мати — наївність, тиха жура і добрість безмежна. (Це я добре пам'ятаю!). І мій неможливий біль, і моя незносна мука тепліють у лампаді фанатизму перед цим прекрасним печальним образом.

 Мати каже, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе... Тоді я беру її милу голову з нальотом сріблястої сивини і тихо кладу на свої груди... За вікном ішли росяні ранки і падали перламутри. Проходили неможливі дні. В далі з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест, зупинялись. То — молоде загір'я.

 — Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки і моя буйна юність. Тоді дні перед грозою. Там, за отрогами сизого боку, спалахують блискавиці і накипають, і піняться гори. Важкий душний грім ніяк не прорветься з Індії, зі сходу. І томиться природа в передгроззі. А втім, за хмарним накипом чути й інший гул — ...глуха канонада. Насуваються дві грози.

 — Тривога! — Мати каже, що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: “Надходить гроза!” І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.

 І

 Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі — до неможливости натягнутий дріт.

 День і ніч я пропадаю в “чека”.

 Помешкання наше — фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.

 Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.

 На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: “ала-ла-ла”.

 Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня — надменна зневага, княжата — в темряві столітніх дубів.

 І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.

 Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.

 І я, зовсім чужа людина, бандит — за одною термінологією, інсургент — за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:

 — я — чекіст, але і людина.

 Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,— за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.

 Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:

 — Тут засідає садизм!

 Я:

 — ...(мовчу).

 На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.

 Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.

 Моїх товаришів легко пізнати:

 доктор Тагабат,

 Андрюша,

 третій — дегенерат (вірний вартовий на чатах).

 Чорний трибунал у повному складі.

 Я:

 — Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!

 З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.

 Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:

 — у дегенерата — низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.

 Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.

 Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в “чека”, проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою —

 — “розстрілять”,

 завше мнеться, завше розписується так:

 не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.

 Я:

 — Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?

 Доктор (динамічно):

 — Розстрілять!

 Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже:

 — Я з вами, докторе, не згодний.

 — Ви зі мною не згодні? — і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.

 Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.

 І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері...

 — ...“Розстрілять”???

 І мати тихо, зажурено дивиться на мене.

 ...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.

 ....Доктор Тагабат нажав кнопку.

 Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.

 Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.

 Я думаю “так треба”.

 Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це — бакханалія і.т. д. і т. п.

 Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!

 Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою —

 — “розстрілять”,—

 мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,— це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій .звірячий інстинкт. І я, главковерх , чорного трибуналу комуни,— нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.

 “Але який вихід?”

 — Який вихід?? — І я не бачив виходу.

 Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

 — Але я не бачив виходуі

 Воістину правда була за доктором Тагабатом.

 ...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.

 Я подумав: “коли доктор — злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини”.

 Але я подумав:

 — Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.

 І тоді відходила, удалялась од мене моя мати — прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.

 ...Свічі танули.

 Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.

 ...До розстрілу присуджено,

 — шість!

 Досить! На цю ніч досить!

 Татарин знову тягне своє азіятське: “ала-ла-ла”. Я дивлюся на портьєру, на заграву в скляних дверях.— Андрюша вже зник. Тагабат і вартовий п'ють старі вина. Я перекидаю через плече мавзер і виходжу з княжого дому. Я йду по пустельних мовчазних вулицях обложеного міста.

 Город мертвий. Обивателі знають, що нас за три-чотири дні не буде, що даремні наші контратаки: скоро зариплять наші тачанки в далекий сіверкий край. Город причаївся. Тьма.

 Темним волохатим силуетом стоїть на сході княжий маєток, тепер — чорний трибунал комуни.

 Я повертаюсь і дивлюсь туди, і тоді раптом згадую, що шість на моїй совісті.

 ...Шість на моїй совісті?

 Ні, це неправда. Шість сотень,

 шість тисяч, шість мільйонів —

 тьма на моїй совісті!!!

 — Тьма?

 І я здавлюю голову.

 ...Але знову переді мною проноситься темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...

 Тоді я, знеможений, похиляюсь на паркан, становлюся на коліна й жагуче благословляю той момент, коли я зустрівся з доктором Тагабатом і вартовим із дегенеративною будівлею черепа. Потім повертаюсь і молитовне дивлюся на східний волохатий силует.

 ...Я гублюсь у переулках. І нарешті виходжу до самотнього домика, де живе моя мати. У дворі пахне м'ятою. За сараєм палахкотять блискавиці й чути гуркіт задушеного грому.

 Тьма!

 Я йду в кімнату, знімаю мавзера й запалюю свічу.

 ...— Ти спиш?

 Але мати не спала.

 Вона підходить до мене, бере моє стомлене обличчя в свої сухі старечі долоні й схиляє свою голову на мої груди. Вона знову каже, що я, її м'ятежний син, зовсім замучив себе.

 І я чую на своїх руках її хрустальні росинки.

 Я:

 — Ах, як я втомився, мамо!

 Вона підводить мене до свічі й дивиться на моє зморене обличчя. Потім становиться біля тусклої лампади й зажурено дивиться на образ Марії.— Я знаю: моя мати і завтра піде в манастир: їй незносні наші тривоги й хиже навколо.

 Але тут же, дійшовши до ліжка, здригнув:

 — Хиже навколо? Хіба мати сміє думати так? Так думають тільки версальці!

 І тоді, збентежений, запевняю себе, що це неправда, що ніякої матері нема переді мною, що це не більше, як фантом.

 — Фантом? — знову здригнув я.

 Ні, саме це — неправда! Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “я”, якому я даю волю. Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

 І тоді в тваринній екстазі я заплющую очі і, як самець напровесні, захлинаюсь і шепочу.

 — Кому потрібно знати деталі моїх переживань? Я справжній комунар. Хто посміє сказати інакше? Невже я не маю права відпочити одну хвилину?

 Тускло горить лампада перед образом Марії. Перед лампадою, як різьблення, стоїть моя зажурна мати. Але я вже нічого не думаю. Мою голову гладить тихий голубий сон.

 II

 ...Наші назад: з позиції на позицію: на фронті — паніка, в тилу — паніка. Мій батальйон напоготові. За два дні я й сам кинусь у гарматний гул. Мій батальон на підбір: це юні фанатики комуни.

 Але зараз я не менше потрібний тут. Я знаю, що таке тил, коли ворог під стінами города. Ці мутні чутки ширяться з кожним днем і, як змії, розповзлись по вулицях. Ці чутки мутять уже гарнізонні роти.

 Мені доносять:

 — Ідуть глухі нарікання.

 — Може спалахнути бунт.

 Так! Так! Я знаю: може спалахнути бунт, і мої вірні агенти ширяють по заулках, і вже нікуди вміщати цей винний і майже невинний обивательський хлам.

 ...А канонада все ближче й ближче. Частіш гонці з фронту. Хмарами збирається пил і стоїть над городом, покриваючи мутне вогняне сонце. Зрідка палахкотять блискавиці. Тягнуться обози, кричать тривожно паровики, проносяться кавалеристи.

 Тільки біля чорного трибуналу комуни стоїть гнітюча мовчазність.

 Так:

 будуть сотні розстрілів, і я остаточно збиваюся з ніг!

 Так:

 вже чують версальці, як у гулкій і мертвій тиші княжого маєтку над городом спалахують чіткі й короткі постріли; версальці знають:

 — Штаб Духоніна!

 ...А ранки цвітуть перламутром і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.

 ...А глуха канонада росте.

 Росте передгроззя: скоро буде гроза.

 ...Я входжу в княжий маєток.

 Доктор Тагабат і вартовий п'ють вино. Андрюша похмурий сидить у кутку. Потім Андрюша підходить до мене й наївно печально каже:

 — Слухай, друже! Одпусти мене!

 Я:

 — Куди?

 Андрюша:

 — На фронт. Я більше не можу тут.

 Ага! Він більше не може! І в мені раптом спалахнула злість. Нарешті прорвалось. Я довго стримував себе.— Він хоче на фронт? Він хоче подалі від цього чорного брудного діла? Він хоче витерти руки й бути невинним, як голуб? Він мені віддає “своє право” купатися в калюжах крови?

 Тоді я кричу:

 — Ви забуваєтесь! Чуєте?.. Коли ви ще раз скажете про це, я вас негайно розстріляю.

 Доктор Тагабат динамічно:

 — Так його! так його! — і покотив регіт по пустельних лабіринтах княжих кімнат.— Так його! так його!

 Андрюша знітився, зблід і вийшов із кабінету.

 Доктор сказав:

 — Точка! Я відпочину! Працюй ще ти!

 Я:

 — Хто на черзі?

 — Діло № 282.

 Я:

 — Ведіть.

 Вартовий мовчки, мов автомат, вийшов із кімнати.

 (Так, це був незамінимий вартовий: не тільки Андрюша — і ми грішили: я й доктор. Ми часто ухилялися доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше був солдатом революції, і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки й закопували розстріляних).

 ...Портьєра роздвинулась, і в мій кабінет увійшло двоє: женщина в траурі й мужчина в пенсне. Вони були остаточно налякані обстановкою: аристократична розкіш, княжі портрети й розгардіяш — порожні пляшки, револьвери й синій цигарковий дим.

 Я:

 — Ваша фамілія?

 Зет!

 — Ваша фамілія?

 — Ігрек!

 Мужчина зібрав тонкі зблідлі губи і впав у безпардонно-плаксивий тон: він просив милости. Женщина втирала платком очі.

 Я:

 — Де вас забрали?

 — Там-то!

 — За що вас забрали?

 — За те-то!

 Ага, у вас було зібрання! Які можуть бути зібрання в такий тривожний час уночі на приватній квартирі?

 Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце...

 Я:

 — Так по-вашому, значить, назрів час приходу Месії?

 Мужчина й женщина:

 — Так!

 Я:

 — Ви гадаєте, що цей психологічний кризис треба спостерігати і в Європі, і в Азії, і по всіх частинах світу?

 Мужчина й женщина:

 — Так!

 Я:

 — Так якого ж ви чорта, мать вашу перетак, не зробите цього Месію з “чека”?

 Женщина заплакала. Мужчина ще більше зблід. Суворі портрети князя й княгині похмуро дивились із стін. Доносилась канонада й тривожні гудки з вокзалу. Ворожий панцерник насідає на наші станції — передають у телефон. З города долітає гамір: грохотали по мостовій тачанки.

 ...Мужчина впав на коліна й просив милости. Я з силою штовхнув його ногою — і він розкинувся горілиць.

 Женщина приложила траур до скроні і в розпуці похилилася на стіл.

 Женщина сказала глухо й мертво:

 — Слухайте, я мати трьох дітей!..

 Я:

 — Розстрілять!

 Вмить підскочив вартовий, і через півхвилини в кабінеті нікого не було.

 Тоді я підійшов до столу, налив із графина вина й залпом випив. Потім положив на холодне чоло руку й сказав:

 — Далі!

 Увійшов дегенерат. Він радить мені одложити діла й розібрати позачергову справу:

 — Тільки-но привели з города нову групу версальців, здається, всі черниці, вони на ринку вели одверту агітацію проти комуни.

 Я входив у роль. Туман стояв перед очима, і я був у тім стані, який можна кваліфікувати, як надзвичайний екстаз.

 Я гадаю, що в такім стані фанатики йшли на священну війну.

 Я підійшов до вікна й сказав:

 — Ведіть!

 ...В кабінет увалився цілий натовп черниць. Я цього не бачив, але я це відчував. Я дивився на город. Вечоріло — Я довго не повертався, я смакував: всіх їх через дві години не буде! — Вечоріло.— І знову передгрозові блискавиці різали краєвид. На дальному обрії за цегельнею підводились димки. Версальці насідали люто й яро — це передають у телефон. На пустельних трактах зрідка виростають обози й поспішно відступають на північ. В степу стоять, як дальні богатирі, кавалерійські сторожові загони.

 Тривога.

 В городі крамниці забиті. Город мертвий і йде в дику середньовічну даль. На небі виростають зорі й поливають на землю зелене болотяне світло. Потім гаснуть, пропадають.

 Але мені треба спішити! За моєю спиною група черниць! Ну да, мені треба спішити: в підвалі битком набито. Я рішуче повертаюсь і хочу сказати безвихідне:

 — Роз-стрі-лять!

 але я повертаюсь і бачу — прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати з очима Марії.

 Я в тривозі метнувся вбік: що це — галюцинація? Я в тривозі метнувся вбік і скрикнув:

 — Ти?

 І чую з натовпу женщин зажурне:

 — Сину! мій м'ятежний сину!

 Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.

 Але в той же момент регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

 — “Мамо”?! Ах ти, чортова кукло! Сісі захотів? “Мамо”?!! Я вмить опам'ятався й схопився рукою за мавзер. '

 — Чорт! — і кинувся на доктора.

 Але той холодно подивився на мене й сказав:

 — Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з “мамою” (він підкреслив “з мамою”), як умів розправлятися з іншими.

 І мовчки одійшов.

 ...Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (Це ,я бачив у гігантське трюмо, що висіло напроти).

 Так! — схопили нарешті й другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинне ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

 — нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололось моє власне “я”.

 І я голови не загубив.

 Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент? Невже я покину чати й ганебно зраджу комуну?

 ...Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:

 — Всіх у підвал. Я зараз буду тут.

 Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу.

 Тоді я повернувся до доктора й кинув чітко:

 — Докторе Тагабат! Ви, очевидно, забули, з ким маєте діло? Чи не хочете й ви в штаб Духоніна... з цією сволоччю! — я махнув рукою в бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов із кабінету.

 ...Я за собою нічого не почув.

 ...Від маєтку я пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора. Канонада росла. Знову спалахували димки над дальньою цегельнею. За курганом грохотали панцерники: то йшла між ними рішуча дуель. Ворожі полки яро насідали на інсургентів. Пахло розстрілами.

 Я йшов у нікуди. Повз мене проходили обози, пролітали кавалеристи, грохотали по мостові тачанки. Город стояв у пилу, і вечір не розрядив заряду передгроззя. і

 Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

 Я йшов у нікуди.

 III

 ...Так, це були неможливі хвилини. Це була мука.— Але я вже знав, як я зроблю.

 Я знав і тоді, коли покинув маєток. Інакше я не вийшов би так швидко з кабінету.

 ...Ну да, я мушу бути послідовним!

 ...І цілу ніч я розбирав діла.

 Тоді на протязі кількох темних годин періодично спалахували короткі й чіткі постріли:

 — я, главковерх чорного трибуналу комуни, виконував свої обов'язки перед революцією.

 ...І хіба то моя вина, що образ моєї матері не покидав мене в цю ніч ні на хвилину?

 Хіба то моя вина?

 ...В обід прийшов Андрюша й кинув похмуро:

 — Слухай! Дозволь її випустити!

 Я:

 — Кого?

 — Твою матір!

 Я:

 (мовчу).

 Потім почуваю, що мені до болю хочеться сміятись. Я не витримую й регочу на всі кімнати.

 Андрюша суворо дивиться на мене.

 Його рішуче не можна пізнати.

 — Слухай. Навіщо ця мелодрама?

 Мій наївний Андрюша хотів бути на цей раз проникливим. Але він помилився.

 Я (грубо):

 — Провалівай!

 Андрюша й на цей раз зблід.

 Ах, цей наївний комунар остаточно нічого не розуміє. Він буквально не знає, навіщо ця безглузда звіряча жорстокість. Він нічого не бачить за моїм холодним дерев'яним обличчям.

 Я:

 — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

 Андрюша:

 — Слухай!..

 Я:

 — Дзвони в телефон! Узнай, де ворог!

 В цей момент над маєтком пронісся з шипінням снаряд і недалеко розірвався. Забряжчали вікна, і луна пішла по гулких порожніх княжих кімнатах.

 В трубку передають: версальці насідають, вже близько: за три верстви. Козачі роз'їзди показались біля станції: інсургенти відступають.— Кричить дальній вокзальний ріжок.

 ...Андрюша вискочив. За ним я.

 ...Куріли далі. Знову спалахували димки на горизонті. Над городом хмарою стояв пил. Сонце-мідь, і неба не видно. Тільки горова мутна курява мчала над далеким небосхилом. Здіймалися з дороги фантастичні хуртовини, бігли у височінь, розрізали простори, перелітали оселі й знову мчали і мчали. Стояло, мов зачароване, передгроззя.

 ...А тут бухкали гармати. Летіли кавалеристи. Відходили на північ тачанки, обози.

 ...Я забув про все. Я нічого не чув і — сам не пам'ятаю, як я попав до підвалу.

 Із дзвоном розірвався біля мене шрапнель, і надворі стало порожньо. Я підійшов до дверей і тільки-но хотів зиркнути в невеличке віконце, де сиділа моя мати, як хтось узяв мене за руку. Я повернувся —

 — дегенерат.

 — От так стража! Всі повтікали!.. хі... хі...

 Я:

 — Ви?

 Він:

 — Я? О, я! — і постукав пальцем по дверях.

 Так, це був вірний пес революції. Він стоятиме на чатах і не під таким огнем! Пам'ятаю, я подумав тоді:

 — “це сторож моєї душі” — і без мислі побрів на міські пустирі.

 ...А надвечір південну частину околиці було захоплено. Мусіли йти на північ, залишили город. Проте інсургентам дано наказа задержатись до ночі, і вони стійко вмирали на валах, на підступах, на роздоріжжях і в мовчазних закутках підворіть.

 ...Але що ж я?

 ...Ішла спішна евакуація, ішла чітка перестрілка,

 і я остаточно збився з ніг!

 Палили документи. Одправляли партії заложників. Брали решту контрибуцій...

 ...Я остаточно збився з ніг!

 ...Але раптом виринало обличчя моєї матері, і я знову чув зажурний і впертий голос.

 Я одкидав волосся й поширеними очима дивився на міську башту. І знову вечоріло, і знову на півдні горіли оселі.

 ...Чорний трибунал комуни збирається до побігу. Навантажують підводи, бредуть обози, поспішають натовпи на північ. Тільки наш самотній панцерник завмирає в глибині бору й затримує з правого флангу ворожі полки.

 ...Андрюша десь ізник. Доктор Тагабат спокійно сидить на канапі й п'є вино. Він мовчки стежить за моїми наказами й зрідка іронічно поглядає на портрет князя. Але цей погляд я відчуваю саме на собі, і він мене нервує й непокоїть.

 ...Сонце зайшло. Конає вечір. Надходить ніч. На валах ідуть перебіжники, і одноманітно відбиває кулемет. Пустельні княжі кімнати завмерли в чеканні.

 Я дивлюся на доктора й не виношу цього погляду в древній портрет.

 Я різко кажу:

 — Докторе Тагабат! через годину я мушу ліквідувати останню партію засуджених. Я мушу прийняти отряд.

 Тоді він іронічно й байдуже:

 — Ну, і що ж? Добре!

 Я хвилююсь, але доктор єхидно дивиться на мене й усміхається.— О, він, безперечно, розуміє, в чому справа! Це ж у цій партії засуджених моя мати.

 Я:

 — Будь ласка, покиньте кімнату!

 Доктор:

 — Ну, і що ж? Добре!

 Тоді я не. витримую й шаленію.

 — Докторе Тагабат! Останній раз попереджаю: не жартуйте зі мною!

 Але голос мій зривається, і мені булькає в горлі. Я пориваюся схопити мавзера й тут же прикінчити з доктором, але я раптом почуваю себе жалким, нікчемним і пізнаю, що від мене відходять рештки волі. Я сідаю на канапу й жалібно, як побитий безсилий пес, дивлюся на Тагабата.

 ...Але йдуть хвилини. Треба вирушати.

 Я знову беру себе в руки і в останній раз дивлюся на надменний портрет княгині.

 Тьма.

 ...— Конвой!

 Вартовий увійшов і доложив:

 — Партію вивели. Розстріл призначено за містом: початок бору.

 ...Із-за дальніх отрогів виринав місяць. Потім плив по тихих голубих потоках, одкидаючи лимонні бризки. Опівночі пронизав зеніт і зупинився над безоднею.

 ....В городі стояла енергійна перестрілка.

 ...Ми йшли по північній дорозі.

 Я ніколи не забуду цієї мовчазної процесії — темного натовпу на розстріл.

 Позаду рипіли тачанки.

 Авангардом — конвойні комунари, далі — натовп черниць, в авангарді — я, ще конвойні комунари й доктор Тагабат.

 ...Але ми напали на справжніх версальців: за всю дорогу жодна черниця не промовила жодного слова. Це були щирі фанатички.

 Я йшов по дорозі, як тоді — в нікуди, а збоку мене брели сторожі моєї душі: доктор і дегенерат. Я дивився в натовп, але я там нічого не бачив.

 Зате я відчував:

 — там ішла моя мати

 з похиленою головою. Я відчував: пахне м'ятою.

 Я гладив її милу голову з нальотом сріблястої сивини.

 Але раптом переді мною виростала загірна даль. Тоді мені знову до болю хотілося впасти на коліна й молитовне дивитися на волохатий силует чорного трибуналу комуни.

 ...Я здавив голову й пішов по мертвій дорозі, а позаду мене рипіли тачанки.

 Я раптом відкинувсь: що це? галюцинація? Невже це голос моєї матері?

 І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілось мені — так, як у дитинстві, на теплих грудях.

 І спалахнуло:

 — невже я веду її на розстріл?

 Що це: дійсність чи галюцинація?

 Але це була дійсність: справжня життьова дійсність — хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

 ...Але, може, це помилка? '

 Може, треба інакше зробити?

 —Ах, це ж боюнство, легкодухість. Єсть же певне життьове правило: еrrаrе humanum est. Чого ж тобі? Помиляйся! і помиляйся саме так, а не так!.. І які можуть бути помилки?

 Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни.

 ...І тоді я горів у вогні фанатизму й чітко відбивав кроки по північній дорозі.

 ...Мовчазна процесія підходила до бору. Я не пам'ятаю, як розставляли черниць, я пам'ятаю:

 до мене підійшов доктор і положив мені руку на плече:

 — Ваша мати там! Робіть, що хочете!

 Я подивився:

 — з натовпу виділилася постать і тихо самотньо пішла на узлісся.

 ...Місяць стояв у зеніті й висів над безоднею. Далі відходила в зелено-лимонну безвість мертва дорога. Праворуч маячів сторожовий загін мойого батальону. І в цей момент над городом знявся рясний вогонь — перестрілка знову била тривогу. То відходили інсургенти,— то помітив ворог.— Збоку розірвався снаряд.

 ...Я вийняв із кобури мавзера й поспішно пішов до самотньої постаті. І тоді ж, пам'ятаю, спалахнули короткі вогні: так кінчали з черницями.

 І тоді ж, пам'ятаю —

 з бору вдарив у тривогу наш панцерник.— Загудів ліс.

 Метнувся вогонь — раз,

 два—

 і ще — удар! удар!

 ...Напирають ворожі полки. Треба спішити. Ах, треба спішити!

 Але я йду і йду, а одинока постать моєї матері все там же. Вона стоїть, звівши руки, і зажурно дивиться на мене. Я поспішаю на це зачароване неможливе узлісся, а одинока постать усе там же, все там же.

 Навкруги — пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту. Я держу в руці мавзера, але моя рука слабіє, і я от-от заплачу дрібненькими сльозами, як у дитинстві на теплих грудях. Я пориваюся крикнути:

 — Мати! Кажу тобі: іди до мене! Я мушу вбити тебе. І ріже мій мозок невеселий голос. Я знову чую, як мати говорить, що я (її м'ятежний син) зовсім замучив себе.

 ...Що це? невже знову галюцинація?

 Я відкидаю голову.

 Так, це була галюцинація: я давно вже стояв на порожнім узліссі напроти своєї матері й дивився на неї.

 Вона мовчала.

 ...Панцерник заревів у бору.

 Здіймались огні. Ішла гроза. Ворог пішов у атаку. Інсургенти відходять.

 ...Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможливої радости, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню.

 Як зрізаний колос, похилилася вона на мене.

 Я положив її на землю й дико озирнувся.—- Навкруги було порожньо. Тільки збоку темніли теплі трупи черниць.— Недалеко грохотіли орудія.

 ...Я заложив руку в кишеню й тут же згадав, що в княжих покоях я щось забув.

 “От дурень!” — подумав я.

 ...Потім скинувся:

 — Де ж люди?

 Ну да, мені треба спішити до свойого батальйону! — І я кинувся на дорогу.

 Але не зробив я й трьох кроків, як мене щось зупинило.

 Я здригнув і побіг до трупа матері.

 Я став перед ним на коліна й пильно вдивлявся в обличчя. Але воно було мертве. По щоці, пам'ятаю, текла темним струменем кров.

 Тоді я звів цю безвихідну голову й пожадливо впився устами в білий лоб.— Тьма.

 І раптом чую:

 — Ну, комунаре, підводься!

 Пора до батальйону!

 Я зиркнув і побачив:

 — переді мною знову стояв дегенерат.

 Ага, я зараз. Я зараз. Так, мені давно пора! — Тоді я поправив ремінь свого мавзера й знову кинувся на дорогу.

 ...В степу, як дальні богатирі, стояли кінні інсургенти. Я біг туди, здавивши голову.

 ...Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка.

 ...Я зупинився серед мертвого степу:

 — там, в дальній безвісті, невідомо горіли тихі, озера загірної комуни